«Вирва, здавайся!» — кричали росіяни біля зруйнованого українського бліндажа. Вони вже знали її позивний. Після кількох атак, отруйного газу та потужних вибухів окупанти сподівалися, що українські воїни більше не чинитимуть опору. Але контужена Олександра Давиденко відмовилася здаватися. Поруч лежали двоє поранених побратимів. І вона вирішила витягнути їх звідти живими. 12 березня 2025 року. Донеччина, поблизу Спірного. Троє нацгвардійців — Олександра «Вирва», українець «Шустрий» та колумбієць Піньйо — тримають оборону проти групи російських штурмовиків. Окупанти закидають їх гранатами. Олександра веде вогонь і допомагає пораненим. Тоді росіяни скидають із дрона гранату з хімічною речовиною. Жінка встигає частково зупинити поширення газу, але сама вдихає отруту. Попри запаморочення й нудоту, продовжує бій. Наступний скид руйнує бліндаж. Олександру відкидає вибуховою хвилею. До тями вона приходить лише через 2 години. Обидва побратими непритомні. Колумбієць лежить під завалами із сильно травмованою ногою. Олександра насилу витягує його з-під колод, фіксує ногу, дає знеболювальне. Близько опівночі росіяни повертаються. Вимагають здатися, але самі наблизитися до бліндажа не наважуються. Вирва відмовляється. Тоді окупанти скидають на укриття протитанкову міну. Новий вибух. Нова контузія. Олександра знову непритомніє. Але, прийшовши до тями, перевіряє стан побратимів, зброю та боєприпаси. Дві доби вони залишаються під завалами. Без зв'язку, майже без води. У ніч на 14 березня Вирва разом із Шустрим починають розкопувати вихід. Щойно Олександра вибирається назовні, по ній відкривають вогонь двоє росіян. Вона миттєво відповідає автоматною чергою. Обох окупантів знищено. Олександрі вдається відновити зв'язок зі штабом. З останніх сил вона виводить поранених побратимів до сусідньої української позиції. Обидва вижили. А ще кілька років тому Олександра Давиденко працювала журналісткою в рідному Запоріжжі. Розповідала на радіо про українську культуру, письменників і митців. Її виховувала бабуся в селі на Запоріжжі. Змалку Олександра звикла до важкої праці, доглядала худобу, працювала на городі. Любила читати, особливо книжки з історії України. «Кожен вибір, тобто дія або бездіяльність, мають свої наслідки. Мене викувала непроста доля, тяжка праця і виживання, яке стало моєю зоною комфорту. Для мене нічого святішого за піхоту не існує! Вижити на фронті – це вже досягнення, особливо на Покровському напрямку. Допомагають досвід та інтуїція, віра і впертість, а головне – небажання здаватися», — розповідала Олександра. У 2020 році Олександра пішла до Нацгвардії. А після початку повномасштабного вторгнення майже 2 роки домагалася переведення в бойовий підрозділ. У 2024-му нарешті стала піхотинцем батальйону «Свобода» бригади «Рубіж». Перша ж ротація на позиції тривала 41 день. Свій незвичайний позивний отримала після одного з російських обстрілів. Побачивши величезну вирву, Олександра вигукнула: «Оце вирва!». Побратими вирішили, що саме так її й називатимуть. Згодом вона стала старшим кулеметником. За даними Нацгвардії, протягом бойових виходів у 2024–2025 роках знешкодила близько взводу російських військових. 24 березня 2026 року Олександрі Давиденко присвоїли звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка». Вона стала першою жінкою в історії Національної гвардії України, удостоєною цього найвищого державного звання. Та особливо вражають слова, якими Олександра пояснила своє рішення не здаватися навіть тоді, коли сама була контужена, отруєна газом і ледве трималася на ногах. «Я їх завела на позицію і мала їх звідти вивести».