"Коли я почула назву бригади, з очей полилися сльози. Я благала командування: "Ні, не хочу в 128-му"" - а через роки ця жінка стала рекордсменкою серед чоловіків. Таміла - начальниця медичного пункту 3 гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр. 15 років пропрацювала медсестрою в районній лікарні, а шість років тому змінила білий халат на піксель. Коли син підріс, вона наважилася. На полігоні було так важко, що вона думала: у піхотній бригаді буде ще гірше. Виявилося - навпаки. Вона пройшла найскладнішу смугу перешкод, яку долають не всі чоловіки, і отримала берет гірського штурмовика. Інструктор назвав її рекордсменкою. А восени 2022-го, коли бригада вела контрнаступ на Херсонщині, Тамілу відправили на підсилення в гірсько-штурмовий батальйон. Замість роботи на медпункті вона почала їздити на евакуацію поранених - у зону ворожого вогню. Першу допомогу вона надавала просто в машині. Зупиняла кров при відірваних руках і ногах, накладала турнікети, вводила знебол. Вона каже: "Усе робилося на адреналіні, і зараз мені важко згадувати ті події. Я не пам'ятаю облич хлопців, котрим допомагала". Але один випадок вона не забула. Через два роки у фронтовому місті до неї підійшов молодий хлопець: "Ви мене не пам'ятаєте?" Вона не впізнала. Тоді він повернувся боком - лівої руки по лікоть немає. "Ви мене тоді вивозили. Дякую вам!" За ним підійшли ще кілька: "І мене… І мене…" Контракт давно закінчився. Вона могла звільнитися навіть попри воєнний стан. Але залишилася. "Війна - це найгірше жахіття, яке лише може бути. Але я готова ще 6 років служити, тільки б мій син не бачив усього цього". Син уже вищий за неї. Вчиться в ліцеї МВС, хоче в поліцію. Шість років він бачить маму наживо тільки в коротких відпустках - і щоразу зустрічає й проводжає з квітами. Після війни Таміла мріє про Таїланд. І про подорожі з сином. А поки - знову на евакуацію, "по-сірому", у дощ чи туман, щоб дрони не побачили.