"Коли я почула назву бригади, з очей полилися сльози. Я благала командування: "Ні, не хочу в 128-му"" - а через роки ця жінка стала рекордсменкою серед чоловіків. Таміла - начальниця медичного пункту 3 гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр. 15 років пропрацювала медсестрою в районній лікарні, а шість років тому змінила білий халат на піксель. Коли син підріс, вона наважилася. На полігоні було так важко, що вона думала: у піхотній бригаді буде ще гірше. Виявилося - навпаки. Вона пройшла найскладнішу смугу перешкод, яку долають не всі чоловіки, і отримала берет гірського штурмовика. Інструктор назвав її рекордсменкою. А восени 2022-го, коли бригада вела контрнаступ на Херсонщині, Тамілу відправили на підсилення в гірсько-штурмовий батальйон. Замість роботи на медпункті вона почала їздити на евакуацію поранених - у зону ворожого вогню. Першу допомогу вона надавала просто в машині. Зупиняла кров при відірваних руках і ногах, накладала турнікети, вводила знебол. Вона каже: "Усе робилося на адреналіні, і зараз мені важко згадувати ті події. Я не пам'ятаю облич хлопців, котрим допомагала". Але один випадок вона не забула. Через два роки у фронтовому місті до неї підійшов молодий хлопець: "Ви мене не пам'ятаєте?" Вона не впізнала. Тоді він повернувся боком - лівої руки по лікоть немає. "Ви мене тоді вивозили. Дякую вам!" За ним підійшли ще кілька: "І мене… І мене…" Контракт давно закінчився. Вона могла звільнитися навіть попри воєнний стан. Але залишилася. "Війна - це найгірше жахіття, яке лише може бути. Але я готова ще 6 років служити, тільки б мій син не бачив усього цього". Син уже вищий за неї. Вчиться в ліцеї МВС, хоче в поліцію. Шість років він бачить маму наживо тільки в коротких відпустках - і щоразу зустрічає й проводжає з квітами. Після війни Таміла мріє про Таїланд. І про подорожі з сином. А поки - знову на евакуацію, "по-сірому", у дощ чи туман, щоб дрони не побачили.

Рятувальник витяг з-під завалів 5-річну Зоряну. Через кілька днів він прийшов до неї в лікарню - і почув те, від чого стислося серце. Вона лежала під плитами, затиснута, з переламаною рукою, але жива - бо мама накрила її своїм тілом. Це сталося у Прилуках, коли російська ракета влучила у п’ятиповерхівку. Зоряна з родиною жила на четвертому поверсі. Вибух скинув їх униз, під стіну будинку, і присипав плитами. Рятувальник Павло Левченко прибув на місце одразу. Перше - розвідка. У сусідньому під’їзді знайшли жінку з вибитими очима, передали медикам - вона була жива. Далі - тиша. Та сама хвилина тиші, коли всі мовчать і слухають. Під завалами почули звуки. Павло почув голос жінки. Розкопав, дістав, передав швидкій. Це була мама Зоряни. Вона сказала: "Там ще моя маленька дитина". Він знову почав копати. Побачив волосся. Зняв свою каску, надів на дитину, щоб не сипалося каміння. І почав говорити з нею: - Як тебе звати? Що болить? - Нічого не болить. Нога затиснута, рука скручена. Але вона трималася. Бо мама накрила її собою. Тато був у сусідній кімнаті - він загинув. Павло працював біля зруйнованої п’ятиповерхівки майже добу. А вранці повернувся знову - і прийшов до Зоряни в лікарню. - Бачиш, яка ти сильна. Маленька, але сильна, - сказав він їй. А вона тихо, йому на вухо: - Це той, хто мене врятував. Зараз Зоряна в лікарні. З нею працюють психологи. Вона малює, грає, усміхається. Головне - вона жива. Ось кому потрібно ставити пам’ятники - звичайним рятувальникам. Тим, хто голими руками розгрібає бетон, щоб почути дитячий голос під завалами. Тим, хто не спить добу, хто знімає свою каску, щоб захистити чужу дитину, хто приходить у лікарню зі словами: "Ти маленька, але сильна". Вони - справжні герої нашого часу.